Михайло Вербицький народився 4 березня 1815 року у селі Явірник Руський, на Лемкiвщинi, в сім’ї священника. Коли Михайлові виповнилося 10 років, помер батько і ним та його молодшим братом Володиславом заопікувався їх далекий родич перемишльський владика Іван Снігурський, один з найяскравіших діячів Української греко-католицької церкви.

У 1828 році владика Іван Снігурський заснував хор, а згодом і музичну школу, в яких співав і навчався Михайло. Уже на Великдень наступного 1829 року цей хор з великим успіхом дебютував в урочистому богослуженні, де Вербицький разом з Іваном Лаврівським виступили як солісти. Побачивши такий блискучий результат, Іван Снігурський запрошує з Чехії кваліфікованого диригента і композитора Алоїза Нанке: у Нанке Михайло Вербицький отримав ґрунтовну музичну освіту, зокрема, з композиції.  Важливе значення для формування Вербицького як композитора мав репертуар хору, в якому були як твори віденських класиків Й. Гайдна, В.А. Моцарта, так і музика композиторів "золотої доби" української музики — М. Березовського та Д. Бортнянського. Саме духовні концерти Бортнянського найбільше вплинули на музику Західної України і світогляд Вербицького зокрема.

Згодом Михайло Вербицький вступає до Львівської духовної семінарії. Заняття музикою не перериваються: керує хором семінарії, опановує гру на гітарі, яка супроводжувала його протягом усього життя. Численні твори, перекладені або створені ним для гітари, здобули широку популярність у галицькому домашньому музикуванні. До нашого часу зберігся створене ним "Поученіє Хітари", яке стало першим посібником в Україні.

У другій половині сорокових років Михайло Вербицький звертається до релігійної музики — і в цей період пише повну Літургію на мішаний хор (1847), яка і сьогодні звучить у багатьох церквах Західної України. Окрім Літургії, він створює знамените "Ангел вопіяше" та інші церковні композиції.

Коли наприкінці сорокових років налагоджується активне театральне життя, Вербицький одразу ж заходився писати музичні номери до українських театральних вистав. П'єси, що ставились на театральних сценах Львова і Галичини, здебільшого були перекладами як з української драматургії та літератури, так і з польської, французької та австрійсько-німецької драматургії. Музика у цих п'єсах відігравала дуже важливу роль, оскільки вносила у вистави яскравий емоційний елемент, а також наближувала чужомовні сюжети до українського колориту.

Складні життєві обставини відтягнули висвячення на священика, — і щойно 1850 року він отримує єрейські свячення. Кілька років йому доводилося переїжджати з однієї сільської парохії на іншу, аж поки 1856 року він не осів у селі Млинах на Яворівщині, де прожив решту свого життя. Та матеріальні нестатки і тут не покидали його.

В останні роки життя композитор займався педагогічною діяльністю, писав статті, творив музику. Серед його учнів були отці-композитори Віктор Матюк і Порфирій Бажанський. Помер Михайло Вербицький 1870 року в Млинах, проживши лише 55 років.

 

 Композитор М.Вербицький жив і творив у часи піднесення національно –визвольного руху в Галичині. На той час (друга половина ХІХ ст.) в українців ще не було національного

гімну. В Центральній і Східній Україні значення гімну мав “Заповіт” Т.Шевченка, в Західній Україні при всяких національних маніфестаціях співали дві пісні. Це були складена Ю.Добриловським (1760–1825рр) пісня “Дай Боже, в добрий час” і вірш

І.Гушалевича (1825–1903) “Мир вам брання, всім приносим”.

У 1862 року поет Павло Платонович Чубинський пише вірш «Ще не

вмерла Україна». Поширення цього вірша серед українофільських гуртків стало

популярним. 

Отримавши поширення на Західній Україні патріотичний вірш не пройшов

повз увагу й релігійних діячів того часу. Один з них, отець Михайло

(Вербицький), ще й знаний композитор свого часу, захоплений віршем Павла

Чубинського пише музику до нього. Вперше надрукований у 1863, а з нотами

– 1865 вперше почав використовуватись як державний гімн у 1917 році.

У 1917-1920 "Ще не вмерла Україна" як єдиний державний гімн законодавче

не був затверджений, використовувалися й інші гімни. 

15 січня 1992 музична редакція Державного гімну була затверджена

Верховною Радою України, що знайшло своє відображання у Конституції

України. Проте, тільки 6 березня 2003 року Верховна Рада України

ухвалила Закон “Про Державний гімн України”, запропонований президентом

Леонідом Кучмою. 

Цей закон підтримали 334 народних депутати, проти висловилися 46 з 433,

що зареєструвалися для голосування. Не брали участі в голосуванні

фракції Соцпартії і Компартії.

З прийняттям цього закону Стаття 20 Конституції України набула

завершеного вигляду. Національний гімн на музику М.Вербицького отримав

слова, віднині затверджені законом.

Національний Гімн України (повна версія):

Ще не вмерла Україна, і слава, і воля,

Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.

Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,

Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Приспів:

Душу, тіло ми положим за нашу свободу.

І покажем, що ми, браття, козацького роду.

Станем, браття, в бій кровавий від Сяну до Дону

В ріднім краю панувати не дамо нікому;

Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє,

Ще у нашій Україні доленька наспіє.

Приспів.

А завзяття, праця щира свого ще докаже,

Ще ся волі в Україні піснь гучна розляже,

За Карпати відоб’ється, згомонить степами,

України слава стане поміж народами.

Приспів.